Тут я буду публиковать прозу того самого Паши, про которого я рассказывал в обращении “Проснитесь”. Паша провел почти неделю в осадном Харькове, часть прозы написано там.
А ещё, Паша айтишник. И защитник. И точно Герой.
Дивно. Дуже дивно, але страху не має. Я дуже добре знаю що таке страх. Я відчував его багато разів у різних обставинах. Я відчував його до нападу. Але зараз його нема. Є злість. Є зібраність. Є печаль. Велика печаль. Є журба. Часом хочу заплакати. Але не можу. Це вже друга спроба захвату міста в де я живу. Той же самою країною. Вже другий раз я прокинувся під звуки воєнної техніці. Перший раз я прокинувся тому, що колона БТР проходила під моїми вікнами. Той раз пройшов швидко, з концертами, з радістю жителів. Мені це дуже не сподобалося. Я не хочу жити в Росії. Це пряме порушення меморандуму, а це тягне дуже тяжки наслідки для усього миру. Тому що порушення договорів про ядерну зброю це пряма загроза для існування життя на планеті. Тому що це порушення устава ООН. І це може стати першим кроком для подальших війн. Але я там жив всього кілька років. А вони живуть тут с народження. Це їх місто. І це їх вибір. Я просто повернувся до міста где народився та виріс. Залишивши все, крім одного чемодана. Залишивши там свою родину котра не захотіла покидати Крим. Я лишився всього. Дружини, сина, всього. Але город був цілий. Його жителі були у захваті. Другий раз я прокинувся від звонка мати. Вона дуже особливим тоном, тим самим которим вона сказала що Гешку вбили, що Сашка загинув, що помер тато, сказала - на нас напала Росія. І я точно знаю, що ніхто не бажав. Ніхто с города який розмовляе російською. Ніхто нічого крім відбірних проклять нічого не має сказати. И тут нема концертів, тут нема салютів. Тут є звуки канонад, розриви бомб, зруйновані домівки, загибли. Якщо в нас закінчиться світло, то його можно буде генерувати з могили моего прадіда, який пройшов усю другу світову в який зараз крутиться як магнітар від того, що Москва бомбить його могилу у Харківі. І я можу тільки стиснути зуби від
Шум дождя. Та шум артобстрілу. Але цей шум далеко. Не меньш ніж 20 кілометрів. Скоріш за все десь у Деркачах. Можливо там де мій дім та шмат землі. Дивно, раніш далеко це буде на багато тисяч кілометрів. Десь у далекому Афганістані. Я добре пам'ятаю ці події, хоч и був маленькій. Да і вчитель с французької котрий пройшов його, та був поранений, в нього не було кількох пальців, дуже неохоче, але щось розповідав. Як шумить арта, чим відрізняються. Потім був маленький шматочок війни со злочинністю, со звуками гранати. Але я його не пам'ятаю. Тільки рани після цього вже більше ніж двадцять років. Потім далеко стало ще ближче. Десь 250 кілометров. Зараз далеко це кілометрів 20. Там де дім в якому жила моя бабуся, там де восени я саджав фруктовий сад. Можливо цій шум стане ще ближче. Він сьогодні вже був близько, ми сиділи у сховищі під домом та слухали як бомблять авіазавод десь у кілометрі. Можливо я після цього вже більше нічого не напишу. Якщо не встигнемо сховатися, або якщо прилетить влучно в дім. Але зараз я пишу. Може тому, що в мене до біса вільного часу. Але я точно знаю що і тому, що Маша дуже багато вклала в нас. І особисто в мене. Я вірю що це все закінчиться. І я сподіваюсь, що я буду писати далі. І що я прибув до Маши та скажу: я дуже вдячний за все, що ти в мене вклала. Але давай ще.
Вікна, стіни. Такого ще не було. Гримить. Гучно. Масово. Але не в нас. ⁃ Мам, как ты? ⁃ Я нормально, сильно гремит. Листаю групи у телеграмі. Пишуть тільки те, що гримить. Але це я і сам відчуваю. Гримить ще більш. Звичайно, дивно, але ці вибухи за п'ять діб це вже звичайність, це не чути так добре. Навіть мале щеня затихло, заповзло під худік Танькі. Ми всі утрьох обнялися. Воно гримить безперервно. Нема ніяких думок. Немає нічого. Тільки шум. І тиша. Тиша котрої я відчував ніколи. Я вже помер? Тиша давить. Але я бачу кирпічи підвалу. Бачу любу. Бачу Таньку. Бачу як виліз ніс щеня. И я починаю чути обогрівач. Ми живи. У телегу: ⁃ там, как ты? ⁃ Я жива, но гремело очень сильно. Нас не зацепило. ⁃ Нас тоже Починаю переглядати групи. Ага. Це бомбили Салтівку, найбільший жилмасив у колишньому союзі там більш мільйона живе. Бомбили Павлово поле. Це теж жилмасив. Горизонт. Гадюки. Найближчий до мене в кількох кілометрів. Що же було там?
Тиша. Я завжди любив тишу. Але зараз вона мені потрібна як вода у пустелі у південь. Як вдих у воді. Яке ж це благословення тиша. Чути лише краплі дощу. Як вдихає кохана. Як вдихає її донька. Бачити як солодко потягнулась кохана. Навіть у подвалі. Воні живі. Я теж.
Очень интересная штука жизнь. В городе где я вырос есть парк. Называется молодежный. Находится он на месте старого первого кладбища. В центре города. Я там само гулял когда был малой - моя прабабушка жила там рядом, а меня часто отдавали к ней. Почти все могилы перенесли. Но остались там некоторые могилы очень значимых людей. Само по себе молодежный парк с могилами это интересно. Но выделяется там одна могила. Могила очень интересного человека. Невероятного, как писали, актера. Потрясающего человека. Гениального режиссера. Он умер за несколько лет до появления кино. И мы его не увидели в игре. Но все мы, как минимум украинцы, знаем его. И знаем очень-очень хорошо и близко. Именно он тот казак без рубашки с картины казаки пишут письмо турецкому султану. Сейчас я беженец. Нахожусь в 20 километрах от города который называется Кропивницкий. В честь него. И сейчас казаков которые пишут письмо уже русскому султану - 40 миллионов.
Когда я доеду. Немного успокоюсь меня порвет Мне есть много сил написать. Про ощущения от поездки по разбитому городу. От ярости на себя что я сбежал. От ярости что это так От того как легко ты бросаешь все. Берешь только близких, щенка, кошку, какие-то вещи и штуку для приготовления кофе. Ее обязательно. Без нее это будет не жизнь. От того как плачет вахтёр в общежитии когда ему некуда поселить От того как это неделю жить в подвале под обстрелами. А потом попасть в город где за стеклом продаются орхидеи. И когда ты слушаешь мир. А он не кидает в тебя и бомбами. А ты не веришь
Я прокинувся теплому ліжку. Без зайвої одежі. Не у трьох куртках. І кілька хвиль я зміг провалитися. Вперше за 12 дна. З початку війні. Яка ж це цінність. Люба зробила каву. Ось що я такі евакуював, ні монітори, на техніку, а прилади для кави. Млин та в60. Майже мирне життя. Але ні. Бо перше харків'янам - як ви? Що ви живі? Чи ціле два ваше житло? Так, живі. Але було ще більш вибухів. Ще руйнували. Влучили у будинок слова. Якщо вам цікаво що це - знайдіть екскурсію Макса Розенфельда "красные дома серого города". Піймали пілота. Це добре. Лопотав щось. Слово в слово то що казали інші. Як нам говорили: якщо усі свідкі говорять одне і теж це неправда. Правда буде у кожного різна. А потім тіло почала розтрощувати біль. Уся біль яка була забита обставинами, бомбами, евакуаціей. Біль якій було суворо заборонено бути. Але це ще не кінець. Мені потрібно пару днів на роботу. Мені потім потрібно їхати далі. Мені потрібно потім боротися. Мені потрібно потім відновлювати житло, город. Країну. І тільки потім вже маю право на розслаблення